Друзі, це великий текст, але подаєм його повністю, бо це просто неймовірна історія від Курта і його мами. Насолоджуйтесь:
«Привіт. Я – Курт. І я щасливий. Але так було не завжди. Колись, як з неба сипались білі і холодні клаптики, я прокинувся під боком своєї мами. Своєї першої мами. Біля мене були братики і сестрички, було тепло і спокійно. В нашій хатинці було дуже тісно, іноді мама виходила кудись, потім приходила мокра, сумна і ще більше схудла. Я здогадався, що вона шукала їжу, бо її молока нам вже не вистачало. Її шерсть вже не так гріла, і цілими шматками відпадала, лишаючи шкіру беззахисною. Одного разу мама пішла і більше не повернулась. Ми чекали день, два, а вона так і не прийшла. Нам було страшно і холодно, сестрички і братики плакали. Я не плакав, адже я найстарший і я – чоловік! Я, як міг, намагався зігріти свою найменшеньку сестричку, вона була дуже квола і зовсім беззахисна. Проте до ранку вона так і не змогла дожити. Моя сім'я тепер плакала безперестанку і більше я терпіти не міг. Одного разу я вирішив вийти з хатинки і знайти їжу для братиків і сестричок.
Мені було страшно, проте вмирати, як моя маленька сестричка, я не хотів. Вулиця мене зустріла людськими криками, болотом, холодом і жахом. Як пізніше я дізнався – ми народилися на базарі, під піддонами. З переляку я кинувся вперед, впав в калюжу, на мене ледь не наступив великий чобіт, далі інший черевик відкинув мене до якоїсь стіни. Від жаху я біг, не розбираючи дороги. Коли я зупинився, я зрозумів, що більше не знаю, де моя хатинка. Не знаю, де братики і сестрички. Я зостався сам один в страшному людському світі, мокрий, голодний і наляканий. З горем пополам, знайшовши якусь коробку, я заховався в неї і, намагаючись зігрітись, заснув. Ще декілька днів я тинявся брудними рядами базару, моя шерстка висіла на мені брудними бурульками, іноді продавчині зжалювались і кидали мені шматочки то хліба, то м'яса. Так пройшли декілька тижнів. Я тепер знав, що потрібно чимдуж тікати, коли чув «Обережно! Відійдіть», бо можна було втрапити під колеса великої тачки, яку тягали чоловіки по рядах. Я тепер знав, що бродячі собаки нам не друзі, коли побачив, як вони ледь не розірвали іншого, такого ж хвостатого безхатька, як я. Я тепер знав, що не можна заходити на чужу територію, особливо, якщо там господар – дорослий кіт. Так я жив – холодно, голодно і самотньо, аж поки не зустрівся з дівчатками, які працювали в ЛКП «Лев».
Спочатку я їм не вірив, не піддавався на їхні «кис-кис». Я знав, що люди бувають жорстокими і не хотів, щоб вони мені зробили боляче. Але все таки вони мене зловили. Відтоді почалось моє нове життя. Мені там було добре, тепер я міг їсти хорошу їжу, було тепло і спокійно. В мене по сусідству жили такі ж коти, як я — підібрані з вулиці. Іноді ми з ними перекидались парою слів, але все одно я залишався самотнім. Через життя на базарі я застудився і дуже хворів, у мене облізла шерстка з носика і вушок. Коли мене тільки принесли до ЛКП, я був такий брудний, що працівникам довелось мене поголити. Довгі три місяці я жив там, лікувався і сумував. Працівники гарно до мене ставились, гладили мене, розмовляли. Але я хотів мати свою людину. Іноді до нас приходили такі, одного за другим вони всиновлювали моїх сусідів, а я зі слабким імунітетом, облізлим носом і поголеною шерстю нікому не був потрібен. Мені хотілось до мами…
Одного дня до нас в хату зайшла пара – високий бородатий хлопець і невеличка, кругленька дівчина. Вони запитували про інших котів. Очевидно, що це вкотре вже прийшли люди для всиновлення. Я кинувся до решітки, що була на дверях і вхопив лапками руку хлопця. Я хотів показати, що мені потрібна сім'я, що я вмію і хочу бути ласкавим, що я буду хорошим сином. Хлопець засміявся і погладив мене. Далі мене працівниця спитала, чи поїду я жити в сім'ю. Як я зрадів! Коли мене посадили в переноску, я від радості там стрибав, качався, муркотів. Я не міг стримати своїх емоцій. Деякий час ми ще побули в ЛКП, мої нові батьки заповнювали документи на всиновлення, говорили з лікарями про моє лікування, а я мурчав від задоволення у мами на грудях. Я нарешті знайшов свою сім'ю.
Тепер ми живемо втрьох у великому домі. Мою маму звати Оля, а тата Сергієм. Мене вони кличуть і Куртом, і Малим, і Синочком, і Бандюком. Як я тільки переїхав до них, мама одразу кудись пішла і повернулась з великою упаковкою. Поки вона розбиралась із нею, я бавився із різнокольоровими стрічечками, які були там. Як виявилось — то була моя персональна хатинка. У формі пакета з-під молока. Тепер я там іноді граюсь, але частіше я її гризу. Мама не дозволяє її псувати, але мені тааааак подобається. Я люблю спати з мамою і татом в ліжку. Оскільки я ще хворий, то я ще трохи кашляю і пчихаю. Якось вночі так голосно пчихнув таткові на вухо, що він аж злякався і вони обоє прокинулись. Батьки довго сміялись з цього.
Мама мене лікує. Чистить вушка, капає в них ліки. Я цього дуже не люблю і серджусь на неї. Але не довго, бо дуже її люблю. Також я люблю бігати по хаті, особливо подобається з усієї сили стрибати по сходах, щоб гуркіт стояв по усій хаті. І гойдатись на шторах. Іноді я виглядаю у вікно, там ходять сусідські коти. Вони великі і грізні, тому я їх боюсь і ховаюсь.
Тато каже, що я виріс. Я й правда люблю попоїсти, особливо те, що готує мама. Вона мені спеціально варить кашку і рибу. Але те, що вони з татом їдять так смачно пахне, що я не минаю нагоди стягнути в них щось собі. Мама свариться і називає мене хуліганом. Але я не ображаюсь, бо я й справді люблю бешкетувати.
І хоч я ще зовсім невеликий, я точно знаю -- мені поталанило. Я попросив маму відправити цю історію в інтернет, щоб інші батьки теж собі когось всиновили. Бо на вулиці і в притулках ще так багато нещасних хвостатих дітей, які хочу бути комусь потрібними і когось любити. На цьому все, я побіг, бо мене кличе мама. Мабуть, буде мені чухати пузко. Щасливий Курт».
